Поліцейський Ярослав Колесник зі Слов’янська до останнього подиху рятував людей
Він загинув під час штурму Святогірська рашистами, намагаючись винести ліки зі зруйнованої ними аптеки. Поліцейського поранило в шию — трохи вище бронежилета. Помічник оперуповноваженого відділу поліції № 4 (м. Слов’янськ) Ярослав Колесник був поруч із мешканцями до кінця: евакуйовував родини, допомагав самотнім, рятував поранених.
Йому назавжди залишиться 33 роки. Хлопчик із села Ярова, що поблизу Лимана на Донеччині, став медиком, як і його мама. Жінка працювала у військовому госпіталі. Близько п’яти років Ярослав був фельдшером у курортному Святогірську, чергував у бригаді швидкої допомоги. Багато людей завдячують Ярославу життям — як, наприклад, відпочивальник, у якого стався інсульт.
У 2009 році Ярослав Колесник став правоохоронцем і шість років віддав патрульній службі. Прагнув зробити вулиці спокійнішими, щоб люди не страждали, а лікарям було менше роботи.
У 2015 році, з формуванням Національної поліції, Ярослав обрав службу в карному розшуку. Обійняв посаду помічника оперуповноваженого поліції Слов’янська. Працював у вже рідному Святогірську, де знав майже кожного мешканця — і його знали всі.
«Він був просто нездатен комусь відмовити в допомозі: ділився всім, віддавав своє. Щира, відкрита людина, яка дійсно жила не тільки заради себе. Йому часто телефонували поза службою, і він збирався та мчав на допомогу», — згадують колеги — поліцейські та медики.
Коли росія вторглася в Україну, Ярослав Колесник відправив родину до безпечного місця, а сам добровільно зголосився чергувати на території Святогірської громади. Співробітники поліції виявляли пособників ворога, протидіяли мародерству, допомагали громадянам.
Один із перших обстрілів стався 13 березня — росіяни вдарили по Святогірській лаврі.
«Ми з Ярославом першими прибули на місце обстрілу. У перші хвилини було важко визначити, де саме стався вибух. Зорієнтувалися та почали надавати допомогу громадянам. Це був перший жахливий досвід — порізані осколками скла люди, вивернуті дверні отвори, пил, крик дітей. Усі тікали, і люди, які не могли самостійно пересуватися, відчували себе покинутими. Нам доводилося зупиняти чоловіків, щоб вони забирали із собою лежачих. Лють — ми відчували лють до росії», — розповідає напарник Ярослава, старший дільничний офіцер поліції Руслан Цимбал.
Зранку до ночі на колесах — ризикуючи собою, розшуковець вивозив людей з обстріляних росіянами сіл, доставляв гуманітарну допомогу по лінії фронту, рятував поранених, підтримував убитих горем земляків.
«Спочатку було страшно, ми ще були, як кажуть, необстріляні. Потім уже без вагань виїжджали на всі виклики під обстрілами. Наша мета була — вчасно прибути на допомогу жителям. Коли стало зовсім “спекотно”, Ярик, мабуть, був єдиним, хто першим підхоплювався та біг до машини, аби тільки встигнути допомогти. На нього можна було покластися. Я завжди знав, що моя спина буде прикрита», — стверджує Руслан.
Правоохоронці об’єдналися з волонтерами, щоб знаходити для людей прихисток і їжу. Іноді жителів доводилося вмовляти евакуюватися.
«Ярослав був тим, кому вірили. Спасіння людей було справою всього його життя», — кажуть товариші.
Поліцейський залишався у Святогірську до останнього. «Ми іноді трохи приховували, як тут було, щоб нас не евакуювали завчасно. Доки військові тримали оборону, ми ще були потрібні тут», — зазначає напарник.
Останнім часом Ярослав майже не спав, їв на ходу, мріяв про перемогу. Були сильні обстріли, а він міг замінити медика. «Я давав клятву, я маю бути тут», — поліцейський зробив свій вибір, і доля берегла його від снаряда. Він пав разом із містом.
У свій останній день оперативник працював, як завжди. Вранці виїхали з Русланом Цимбалом «на нуль» — шукали викрадене авто, потрапили під обстріл та повернулися. Після обіду вирушили на патрулювання. Зв’язку в місті вже не було, тож працювали «з коліс». А ввечері сталося непоправне.
«Святогірськ був під постійними обстрілами, прилітало по центру міста, скрізь — страшна руйнація, і одразу — факти мародерства. Ми всіма силами протистояли цьому. Було зруйновано аптеку, тому вирішили евакуювати ліки, щоб роздати їх жителям. Там нас і накрило», — згадує Руслан.
Напарник вижив, його евакуювали до лікарні. Ярослав загинув одразу. Старшого сержанта поліції поховали на Вінниччині, де тоді жила його сім’я. Він був єдиним сином у матері. Без батька залишилися 14-річний син і п’ятирічна донечка.
Колеги згадують, що поліцейський страшенно сумував за своєю родиною та мріяв обійняти малечу.
«У травні, коли ми були вже під постійними обстрілами, кожен вечір я бачив, як Ярослав переглядав у телефоні фото дружини та дітей. Було видно, що він ледь стримує сльози. Дружина не хотіла їхати в евакуацію, залишати його самого — з боєм відправили, всім складом вмовляли, — з болем пригадує Руслан. — Ярик їздив наглядати за своїм будинком. Якось приїхав вкрай засмучений. Каже: “Зайшов у дитячу, взяв іграшку доньки, а вона ще нею пахне. Коли ж ця клята війна закінчиться, щоб діти повернулися…”».
Проводжати Ярослава Колесника в останню путь вийшли вінницькі колеги та містяни. Люди вишикувалися вздовж дороги, аби віддати шану захиснику з Донеччини.
Відділ комунікації поліції
Донецької області